Minervā mōnstrante…

Diārium Imprōvīsī

Як я працював в шведській фірмі в Києві 1996-98рр.

Зібрані в єдиний файл спогади з Фейсбуку про мою першу роботу в представництві іноземної фірми в Києві в 1996-1998 рр. Не редагував, не вичитував, не форматував. As is.

Alfa Laval Kyiv 1996-98 memories

Чорнобиль

З ЖЖ: 26 квітень 2011 at 7:55 AM

Спробую згадати ці давні події.

Нічого драматичного за мною не сталося, бо жив я тоді у Миколаєві, що від Києва кілометрів 480 на південь. Втім, дещо й нас сягнуло. Пам’ятаю, що напередодні був чудовий вечір. Нарешті потеплішало, вже майже по-літньому. У мене в той вечір було тренування з дзю-до. Ось десь близько десятої йду я до дому з двома приятелями з спортклубу. Така собі навколо мила, по-міщанському затишна краса району, де стикаються совєцький жилмасив з сектором приватної забудови. Щось квітне, все зеленіє, трамваї по рейках так романтично стукають. Чогось захотілося до Яхт-клубу проїхати, а це вдвічі далі, ніж мені додому. Прокотилися. Пройшлися набережною, кімоно з містків прополоскали. Такі дрібниці пам’ятаю! А все тому, що мені тоді вже повістку воєнкомат видав, от вже два місяця залишалося, тому я старався кожну мить відчувати.

Мабуть, і у містечку енергетиків був такий самий чудовий вечір.

Наступного дня нібито нічого значущого не сталося, а у неділю пішли повідомлення по іноземних радіостанціях, що у Швеції на атомній станції зафіксували підвищення радіаційного фону. Спочатку злякалися, що в них, а потім вияснили, що з боку СРСР вітер доносить. У той час іноземне радіо у мене постійно якесь віщало, як у совєцьких людей радіоточка. А у мене – короткохвильове радіо. Увечері я послухав передачу зі Стокгольма, і підтвердилося. Втім, я до шведських новин скептично ставився, бо притаманна їм була совєтофобська параноя. Пару разів помічали їхні сили берегової оборони совєцькі підводні човни, один навіть там на мілину сів, але ці інциденти були розкручені їхніми політиками та пропагандистами аж до істерії, що чи не у кожному випуску новин згадували, що бачили щось подібне до підводного човна чи навпаки – не побачили. Хто знає, може, човни вже не достатньо збуджують, так от радіацію вигадали?

А зранку у випуску новин навіть українське радіо згадало, що на Чорнобильській атомній станції стався інцидент, ситуація повністю під контролем, нічого страшного і т.д. Дикторка промовила з наголосом на «и», на «чорнобИльській». Ну стався інцидент і стався, якось я також не зреагував.

А першою парою в нас була лабораторна з загальної фізики. Вчився я тоді на першому курсі. І яке співпадіння: лабораторна була з радіації, там треба було вимірювати фон. Так от той прилад, лічильник Гейгера-Гюйгенса якось так неприродно клацав, що лаборант сказав, що він напевно зіпсувався, отож от вам, студенти, правильні цифри, підставте до формули та й отримайте результат. Також ніхто не придав цьому значення: ну зіпсувався прилад, у нас практично все, що могло бути зіпсованим в лабораторіях, було зіпсоване, тому що все було старезне, ще моя мама на тому обладнанні вчилася.

А на перерві перед другою парою прийшли люди з КГБ і опечатали лабораторію. От тут вже всі зрозуміли, що тепер не до жартів. А тут ще студенти з Києва та області, що поспішили до залізничних кас, бо, либонь, більше за нас знали, повернулися з розповідями, що не продають квитки. Ні на потяги, ні на автобуси. Про літаки не пам’ятаю, щоб хтось згадував. Це тепер совки згадують, які дешеві були літаки, що ними нібито пива попити літали, але це, може, десь не в наших краях водилися такі мажори, не пам’ятаю, щоб хтось з однокурсників літав.

На перше травня нас, як і киян, погнали на демонстрацію. Переодягли усіх в спортивну форму, і ми мали демонструвати масовість спортивного студентського руху. У Києві то було небезпечно для людей, але український керівник Щербицький розпорядився вдавати, що все гаразд. Не знаю, чи було чисто у нас на той час. Офіційно попередили, що радіоактивні вітри дійдуть до Миколаєва 9-го травня, заборонили вуличну торгівлю, інструктували людей зачиняти вікна, пилососити одяг. Отже, мабуть, на тій демонстрації ми нічого не нахапалися. На дев’яте травня нас напрочуд вже нікуди не гнали, ми самі з приятелем пішли десь вештатися. Пам’ятаю, йдемо вулицею, і починає крапати дощик. А мій приятель починає співати: «Дощик! Дощик! Радиоактивний дощик»! Ми ржемо як придурки, а перехожі з перекошеними пиками від нас сахаються.

Було у трагічному й трохи кумедного. На заводі «61 комунара» стояли на ремонті кораблі ЧФ. Звісно, на них була служби хімічного та радіаційного захисту, служби вели вахтовий журнал, де відмічали рівень радіації, котрий завжди дорівнював природному. Ось так, за звичкою чергові зміни, коли ще не знали про катастрофу, без жодних вимірювань написали собі цифру природного рівня, і все. А тут така засада! Потім кагебешники перевірили і кілька офіцерів були звільнені з флоту.

Ось і весь мій Чорнобиль. До війська я потрапив далеко від Чорнобиля, ніякого стосунку до нього, ніяких ліквідацій наслідків, отже, можна казати, пощастило двічі: оминули мене і Афганістан, і Чорнобиль. Коли нас, новобранців привезли, офіцер хімічного захисту всіх переміряв. Про результати, щоправда, казав досить неконкретно, на зразок: «Та все гаразд, пацани. У всіх вас з України трохи більше «фоніт» за інших, але все в нормі». Цивільний одяг не знищували, хто хотів, міг відправити додому. От і все.

Оголошення

Цей блог довго перебував у сплячому режимі. Тепер сюда переноситиму деякі свої дописи з ЖЖ, які я хотів би зберегти.

В зв’язку з агресією Росії проти України перебування на російських ресурсах є принаймні нелогічним. Звідти слід забиратися, навіть якщо важко долати силу звички та інерцію напрацьованих контактів.

Справа навіть не в інформації, що може контролюватися ворогом, а у тому, що кожен клік на російському сайті – це копійки, рублі, на які відливається куля для нас і наших близьких.

Не виключаю, що згодом я розвиватиму саме цей блоґ.

Бузкові дні 80-х

ЖЖ 13 травень 2010 at 12:03 PM

Моя бабця мала великий приватний будинок з великим садом у центрі міста. Їй пощастило з предками. Її батько перед першою світовою війною організував якусь артель. Її згодом більшовики націоналізували, а потім якийсь їхній робоче-селянський орган вирішив, що в цій артелі учасники нікого, крім самих себе, не експлуатували, і повернув майно власникам. Збереглася реліквія – довідка про денаціоналізацію майна артелі. Власники оце денаціоналізоване нерухоме майно розділили і почали вже просто там жити вже як у власних будинках, ніякої артелі більшовики більше не дозволили, тому використовувати приміщення можна було лише як житлові. Це було задовго до НЕПу, але і під час НЕПу чомусь мій прадід і його колишні партнери більше нічим підприємницьким не займалися. На жаль, вже нема кого запитати ні про артель, ні про НЕП, ні про що…

Так ось про цей будинок… Точніше сад. Крім різної іншої флори там росли кілька кущів бузку. Бузок сірий, бузок білий, бузок рожевий, бузок – найцінніший – фіолетовий. Кущі виросли величезними, розлогими з товстенними гіляками-стовбурами. Щоб зрізати квіти, треба було ставити високу драбину, а дещо можна було з даху будинку (бабка казала – з горища) дістати, або якщо вилізти на верхівку воріт.

Бузок цінився тільки 9-го травня, коли люди масово йшли до кладовищ відвідати героїчних предків. В Миколаєві у ті роки майже всі мали таких героїчних предків. Тоді це було місто морської і не тільки морської слави. Старі мілітарні роди ще не розчинилися у натовпі зернотрейдерів та інших торгівців. Це було просто горе, родинна трагедія, якщо бузок встигав відійти до 9-го травня. А на півдні таке бувало. Втім, на мій вік прийнятної погоди вистачило, і бабусині спогади про погорілий бузок вже на 3-тє травня для мене залишилися просто страшилками, що стосуються сивої давнини, коли я пішки під стіл ходив.

Отже, моя бабця торгувала бузком. Звісно ж, вона не могла бузок з такої верхотури діставати. Мої інтелігентні батьки, звісно ж, їй не допомагали, бо це не гідно інтелігента “таргавать” і навіть до торгівлі наближатись. А кушать хочєцца всєгда… А для синочка потрібне трудове виховання… Таким чином, родинна рада прийняла рішення, а відтак мене відрядили “на панщину”, як то називала моя мама.

Квітковий риночок знаходився в трьох кварталах від бабусиного будинку. І ось я тягну величезні кошики, набиті пахучими гілочками. Мене зупиняють люди, питають “пачьом сірєнь”. Я називаю ціну, яку я чув вранці, коли в перший раз провів бабусю на її робоче місце. Люди з радістю купують. Бабусі приношу ледве третину. Виявляється, що на базарчику ціни встигли впасти, тобто я мав подвійний під’йом! Підходять старики з орденськими планками, починають буркотіти, мовляв, це за що ми кров проливали, щоб оця погана молодь торгувала, що з них виросте… Даю гілочку безкоштовно: “Це вам! Грошей не треба! Це ми вам винні!” – кажу. Я колись підгледів, що бабуся завжди ветеранам давала гілочку безкоштовно дорогою до базару. А на самому базарі між торговками були якісь складні неформальні кодекси поведінки, тому там вона, якщо й давала, то тишком-нишком, щоб інші не бачили. Настрій ветерана одразу змінюється: “Дякую, хлопчику! Ти ж бабусі допомагаєш, так? Правильно, допомагай. Скільки тої пенсії в нас, старих, та й здоров’я нема”… Тепер я вже не погана молодь, а суб’єкт трудового виховання.

Мерщій повертаюсь до саду, вилізаю на кущі за новою партією. Лізти на кущі та переносити квіти до базару доводиться кілька разів. Десь близько четвертої на Совєцькій починається парад оркестрів – апогей свята. До цього часу все має бути продано, бо після вже нікому квіти не потрібні: більшість вже повертається з цвинтарів додому, до святкових застіль. Якщо пощастить то встигаємо продати не тільки бузок, а геть зовсім непрестижні квіти бульденежу (на кварталі всі казали: бульдонешт). Трохи сперечаємося з бабусею стосовно моєї винагороди. Вона має інструкцію від батьків віддати їм якусь суму, з якої вони начебто щось мені виділять на кишенькові витрати. Бабуся пропонує “трояк”. Я починаю сипати цифрами, скільки я вторгував дорогою до неї, і все чесно віддав, я загалом продав не менше третини, та за кращою ціною та ще й різав та тягав. Вимагаю “четвертак”. Це великі гроші, просто неймовірні гроші для родини “сторубльових інженерішек”. Я й не мрію його отримати, просто пам’ятаю істину: “Багато хочеш – мало отримаєш, мало хочеш – нічого не отримаєш”. Поступово сходимося на “червонцю”. Домовляємося, що батькам не казатимемо.

Бузком починається наш сезон на панщині. Попереду черешня чорна і рожева, вишня, черешня біла, абрикоси. Коли достигнуть сливи, груші та виноград, котрі бабуся сама може знімати плодознімачем з невисокої драбини, бабуся спровокує велику родинну свару. Батьки вже не виштовхуватимуть мене на панщину. На деякий час я їй не потрібен, на що зі мною ділитися… Миритися прийде, коли залишаться груші на самій верхівці та на гілках, котрі нависають за паркан, на подвір’я сусіда та на “жилкоповський” двір. Коли туди лізе бабуся, весь квартал підіймає галас, лаються аж до задирання спідниці, демонстрації рейтузів з криком: “А пацелуй міня здєсь, кароста”! Мене не чіпають. Молодих бояться. У молодих часто бувають заточки, саморобні фінки, нунчаку та бозна що ще, мовою ментів, колючої, ріжучої, ударно-дробильної та іншої дії. Молоді не думають про наслідки. Особливо, коли накуряться коноплі. А хто там знає, що там квітне в моєму садочку? Отже, на передову посилають завжди мене.

Поставки квіткової продукції бабусі мені треба дуже ретельно розрахувати. Бо від мене ще вимагають, щоб я відвідав могилу діда разом з батьками. Це займає десь півтори години, простій бабусиної торгівлі неприпустимий. На могилі ми поприбирали, пофарбували пам’ятник та огорожу заздалегідь. На свято тільки приносимо квіти. Батьки та родина мого кузена вже тут побували. Я подумки виконую свій ритуал. Я не совєцька людина. Для мене совєти – це влада тих, хто лається з демонстрацією дупи. Мені нема діла до їхніх свят. Але я відчуваю якийсь містичний потяг до предків. Здається їхні гени бойових офіцерів передалися мені і змушують серце битися не так, як в представниках ситих люмпенських мас та в зачуханих інтелігентішків. А що це за дивні могили навколо? Якийсь поручик неповних 19 років загинув в Одесі напередодні Нового 1919-го року. Якийсь хорунжий козачого полку загинув під Молодечно. Яким дивом збереглись ці могили серед майорів, підполковників, полковників совєцької армії, капітанів третього, другого, першого рангу совєцького військово-морського флоту? Мій дідусь народився, коли ці люди загинули. І ось офіцери, що билися в різних війнах за різні ідеї лежать в одній землі на відстані кількох метрів! Земля не люди, вона всіх приймає.

Від сезону до сезону я дорослішаю. Ось вже після торгово-меморіального дня в мене призначено побачення. Увечорі ми йдемо з подружкою до кав’ярні. Купуємо п’ємо щось з массандрівських вин. Потім йдемо пішки вулицями міста, знаходимо якийсь тихий кут, сидімо на лавочці. Бузком у повітрі, “Бузком” пахне волосся дівчини. Місцевий парфюмерно-косметичний комбінат виробляє парфуми, що пахнуть бузком. Комбінат називається “Червоні вітрила”. Ми переінакшували його назву на “Червоний підрила”. Запах – чарує, він змушує свідомість розчинитися, думки уповільнюватися, втрачати свій початок і не добігати свого кінця. Все зайве і далеке. Реальні тільки близькість дівочого тіла, палкі губи, милі нісенітниці. Голова чи скоріш навіть самі тільки пальці працюють над головоломками підступних застіжок…

Згодом старші інтелігенти розкажуть мені, що бузок – це несмак. Міцне вино – це також несмак. Бузок – це квіти тільки для цвинтару та й те для бідних. Міцне вино – в усьому світі ніхто не п’є. А парфуми “Сірень” – це взагалі нижче всілякого рівня критики, це несмак у квадраті, це дешевка і провінціалізм. Інтелігенти знають про що кажуть, хоча й ніколи не були за кордоном, бо давали “підписки” про нерозголошення таємниці та уникання контактів з іноземцями. Але інтелігенти багато читають. Вони не пропускають жодного іноземного фільму, особливо французького. Вони люблять промовляти франкомовні слова-покручі. Вони тримають окуляри, як в фільмах якісь старі дворяни тримали пенсне. Вони красиво відкорковують пляшку з шампанським. Нічого, що то – насправді не шампанське, а корок вироблений з пластику. Вони вміють стандартно пожартувати після характерного хлопку і розливання напою по бокалах: “Ну вот, кажецца нікаму глаз нє вибіл”… Невдовзі почнеться ера кооперативів, і інтелігенція купуватиме “Chanel № 5” на розлив зі скляного диспенсеру у магазині “Галантерея”. Інтелігенти питимуть європейську горілку та різні “Аморетто” та “Спуманте”. А газети напишуть, що представник Chanel запевнив, що їхня компанія ніколи не продавала парфуми на розлив, а німецька поліція заарештує кілька іммігрантів, котрі виготовлятимуть біля німецько-угорського кордону нелегальні алкогольні напої на експорт до країн СНД, маючи ліцензію на виготовлення зі спирту лише сумішей технічного призначення.

Темрява охоплює місто. Над лиманом лунає фанфарна мелодія. Це в військово-морському екіпажі грають вечірню зорю. Незабаром на центральній вулиці запалять святкову ілюмінацію. Там прогулюватимуться батьки з дітьми, дівчата, що не знайшли хлопців, хлопці, що не знайшли дівчат. А нам ілюмінація не потрібна. “Темрява – друг молоді” – це про нас.

Я повертаюсь додому, коли вже на вулицях нема навіть ментів. Тільки двірники шурхотять мітлами та гучно переговорюються по різні сторони вулиці. Я не поспішаю, я відчуваю солодку втому, від якої ноги ледве пересуваються, але на душі легко та спокійно. В тіні стоять три особи: напевно батько і два дорослі сини. Всі однаково одягнені у спортивні штани з лампасами. Такі штани тепер шиють всі, кому не ліньки. В такі штани тепер одягаються слобідки. Ці люди скоріш за все дрібні крадії. Вони вийшли поцупити пісок з будмайданчику або якийсь кабель чи драбину, котру забили прибрати робочі. Все згодиться у господарстві! А може вони вийшли по бузок, хоча який вже бузок, свято ж проминуло… Вони непривітно дивляться на мене. Ніякі зустрічі не входили в їхню програму. Хто тут вештається у такий час? Мент чи просто випадковий перехожий-наркоман? Пристойні люди ж усі сплять дома в своїх ліжках. Це ж вам не столиця тут з цілодобовими гулянками!

“Братан, врємя нє падскажеш”, – питає один.
Я дивлюся на них поглядом, яким дивиться ще не зголоднілий хижак на стадо копитних біля водопою. Зі втомлених поцілунками губів злітає:
“А я часов не наблюдаю! Особєнно, когда горад в сірєні”, – і йду собі далі.
“Абкурєний”, – каже хтось з трійки, і вони йдуть далі своєю дорогою.

Навіть ця зустріч не може розсіяти післясмак бузкового дня. Думка проминає у голові: а що якщо отак… нікуди не повертатися… не зустрічатися і не повертатися… залишитись… разом… надовго… назавжди? Втім, думав я, чи бачив я колись, щоб батьки романтично проводили час? Вони навіть на моєї пам’яті у відпустку разом ніколи не їздили. Отже, разом – означає, що не буде більше бузкових вечорів. Я так не хочу, а як зробити інакше – не знаю, тому ще не раз я повертатимусь по пустих, темних вулицях…

Бузок міг би стати для нас священною рослиною, як береза для русскіх, як сакура для японців, як клен для канадців. Чому не став? Це ще одне відкрите питання до нашої недонації. Ми ходимо по символах, живемо серед символів, але нічого не можемо вигадати непересічного. Гімни наших міст – нудотні, якщо взагалі є, герби – неоригінальні, а самі ми напружуємо куцу фантазію, щоб пояснити іноземцю, чим ми відрізняємось від інших. І все, що ми називаємо, потребує довжелезних пояснень. А бузок пояснив би все за нас.

Бузок… Він не відпускає навіть там, де його не сподіваєшся зустріти. Якось у Мурманську, коли мені залишалося відслужити десь третину терміну, я сидів у сквері біля обласної бібліотеки. Раптом я відчув якийсь до болю знайомий запах. Я навіть не второпав, що так могло пахнути, все ж таки пережита полярна ніч та армійські будні у похмурому Заполяр’ї давалися взнаки: я геть позабув своє цивільне життя. Я озирнувся і з величезним подивом виявив, що я сиджу під кущем бузку! Особливо вразило мене, що це була середина липня.

Трава-мурава

ЖЖ 26 травень 2011 at 10:00 AM

У травні 1983 року я закінчував 8-й клас і брав участь у загальносоюзній великій кампанії з вирішення питання забезпечення совєцького народу продуктами харчування. У той час на вулицях міста можна було побачити незвичайну картину: дівчата та хлопці повзають рачки по газонах з ножицями, ріжуть траву та збирають її у торби. В якомусь совєцькому фільмі про фашистів був такий епізод, коли людей труїли газом, і вони потім втрачали все людське, починали повзати по землі та жувати травичку. Але у нашому випадку труїли не школярів. Мабуть, отруїлося високе партійне та педагогічне керівництво. Норму треба було здати не таку вже й малу як для міста, десь кілограмів з 28. Достеменно я вже не пам’ятаю. Зібрану травичку треба було приносити до школи і здавати під підпис завгоспу. За невиконання плану лякали комсомольськими доганами, поганими характеристиками, що тоді означало фактично позбавлення можливості вступу до пристойного вишу. Навіть такий улюблений вислів був серед вчителів у нашій школі: “Ти таку характеристику отримаєш, паскуднику, що тебе навіть до в’язниці не візьмуть”!

Отже, великі боси тоді вирішили, що для забезпечення народу харчами потрібна худоба, а худоба їсть травичку, а школярі мають досить вільного часу – і почалося!

Щоб прискорити процес, нас централізовано повели на схили Флотського бульвару (Миколаїв – місто корабелів). Але там вже, мабуть, якась орда пройшлася до нас, бо за дві академічні години ми зібрали ледве по 4-5 кілограмів на кожного. Звісно ж, потім стільки крику було у школі. Класна керівничка кричала там, що аж шибки дрижали, мовляв, дівчата, не рожайте від таких нездар, що на бульварі не можуть ножицями трави настригти.

Перевагу мали ті, хто мав родичів у селі. Вони одразу попали у взірцеві комсомольці. А ще класно було тим, в кого батьки мали авто, бо могли десь за містом рослин насмикати. Дещо хтось зміг настригти по дачах. У моєї бабусі був приватний будинок з садом, але сад використовувався по повній програмі, отже, з усіма будяками мені пощастило насапати кілограмів дванадцять, тобто все одно далеко від норми. Воно так здається, що нібито трави купи, а як зважиш, та ще й лежалу та посохлу, то виходить, що ще повзати й повзати.

А потім вийшла стаття у “Комсомольській правді”, що трава з міських газонів та з узбіч доріг не годиться, бо містить усі забруднювачі з вихлопів машин, а потім це все у молоко йде, якщо корову таким нагодувати.

Зрештою, все було вирішено централізовано. Виявилося, що славетній миколаївській кінно-спортивній школі, котра виховувала переможців олімпійських ігор, не вистачає робітників, щоб траву з тракторних причепів розвантажувати, тому нас туди відрядили, ми поперегортали там той силос, і нам було зараховано виконання норми.

От кажуть про люстрацію, колишніх стукачів, а мене, наприклад, стукачі не цікавлять абсолютно. Навіть ті, що на мене стучали. І досьє на мене не цікавить. А ось авторам деяких совєцьких кампаній та винаходів я б хотів плюнути подивитися у вічі.

Disclaimer: для тих, хто такого не пам’ятає, не бачив або запитав маму й татка і мама й татко казали, що такого не було і бути не могло: подякуйте своїм батькам, керівникам ваших шкіл або батькам та керівникам їхніх шкіл, що якимось чином спромоглися уберегти вас або ваших батьків від цього ідіотизму.

Монетка

ЖЖ 27 січень 2011 at 1:37 PM

У січні 1983-го мені довелося провести тиждень у лікарні. Нічого страшного в мене не було, отже, там просто змушений був гаяти час, заповнюючи відрізок часу з підйому до відбою читанням. Батьки не знайшли нічого краще, ніж передати мені «Кюхлю» Тинянова та якийсь совєцький роман 50-х років про героїчне освоєння Сибіру ще перед війною. На диво, обидві книжки я прочитав повністю. До «Кюхлі» Тинянов залучив ледве не всіх авторів першого та не першого ешелонів русскої класики декабристського періоду, тому після цієї книжки можна вже більше нічого російського і не читати. Якби курс російської літератури у школі замінили на вивчення «Кюхлі», то заощадили б чимало бюджетних коштів, нервових клітин школярів та вчителів, і найголовніше – часу, академічного та індивідуального життєвого.

Совецький роман я, на диво, також подолав. Як він називався і автора я не пам’ятаю, але це можна встановити, коли поїду до мами, бо в неї всі ті книжки стоять на полицях. Нічого не викинуто, не здано на макулатуру навіть у злиденні 90-ті. Пам’ятаю,що головний герой був лікарем, котрого прислали за партійною путівкою до якогось селища. Він не надто легко звикав до клімату. Звісно ж, його оточували чудові місцеві і такі ж приїжджі як він люди. Зрештою він закохався у молоду жінку, яка, на жаль, була заміжня. Логіка роману, навіть совєцького потребувала якоїсь інтрижки, але ж треба було авторові думати про виховальну роль літератури. Отже, жінка наприкінці твору вмирає від невиліковної хвороби, і лікар нічим допомогти коханій не зміг. Втім, він залишився з чистою совістю, з усіма відкритими великими шляхами будівельника комунізму і без плям аморалки у біографії. Взагалі, той лікар був фігурою роковою. Його кохана була не єдиною померлою в романі. Здається, там помирали геть усі хороші люди, з ким цей лікар перетинався. Незважаючи на все це, мені чомусь тоді книжка сподобалася, написана була гладенько, місцями зворушливо, місцями з пригодами – отже, пішла на «ура».

Але головним було не читання, а спілкування. Зі мною в палаті лежав хлопець старший за мене на рік. Він жив в одному з жлобсько-наркоманських приміських селищ, а у Миколаєві навчався в морській школі ДОСААФ. ДОСААФ – це з російської Добровільне товариство сприяння армії, авіації, флоту. Наш обласний ДОСААФ мав курси водіїв, телемайстрів, а також морську школу радистів. Якщо водіїв та телемайстрів навчали без відриву він роботи, у вечірній час, то радистів навчали повний день, а потім вони автоматично потрапляли до військово-морського флоту. Хлопця звали Сергій, і він мав морське прізвище, тобто його прізвище було співзвучним з назвою одного плавзасобу. Назвемо його Сергієм Баркасом. Я вже не пам’ятаю деталей наших розмов, але в цілому він, більш досвідчений, ніж я тоді у вуличних розборках зі шпаною, якось зарядив мене новою хвилею бойового духу. Але найбільш запам’яталося інше.

Треба пояснити читачеві, що власне тоді щойно прийшов до влади замість померлого керманича Брежнєва шеф КГБ Юрій Владімірович Андропов. Він одразу почав закручувати гайки. У нашому місці це проявлялося у вуличних рейдах, коли хапали геть усіх відвідувачів та кінотеатрів та перукарень, і відбирали пояснення, як вони там опинилися у робочий час. Коли я вже виписувався з лікарні, медсестра інструктувала мене, щоб якщо я натраплю на рейд дорогою додому, щоб здогадався показати довідку, що мене виписали з лікарні. Так от, ще виявилося, що батьки мені не забули передати книжку, але не подумали дати бодай кілька копійок на транспорт. Лікарня знаходилася дуже далеко, спочатку треба було їхати автобусом (можна й пішки), а потім ледве не годину трамваєм. Ось я й понишпоривши по всіх кишенях, не знайшовши там бодай трьох копійок на трамвай, дещо засмутився перспективі їхати нелегально, як якийсь підпільник,виглядаючи в салоні та на зупинках можливих контролерів та вигадуючи різні байки. А, ще треба нагадати, що проїзд тоді був платний навіть для школярів, і штраф за безквитковий проїзд щойно підвищили з рубля до трьох. Закінчилося все тим, що Сергійко, котрого виписали за день до мене, вже після того, як ми розпрощалися, і він пішов, раптом постукав у вікно, і вкинув у кватирку монетку в п’ять копійок. «Ледве не забув! Тримай, щоб тебе не оштрафували»!

Додому я доїхав все ж таки «зайцем», бо дуже хотілося зберегти монетку від людини, котра чи не єдина за все моє тодішнє 14-річне життя до мене дійсно щиро поставилася і чимось підтримала. У тому віці це було дуже важливо. Сергійка я потім ще раз зустрів, коли йому до призову на флот залишалося кілька місяців. Більше після цього я про нього не чув.

Монетка зберігалася в мене довго і десь зникла, поки я служив у війську.

В мене ніколи не було людини, котру б я міг назвати своїм вчителем життя, провідником у життя. Але мені зустрічались люди, котрі впливали на мене в якихось окремих аспектах, часто навіть дуже незначних на перший погляд. І цим людям я завдячую багатьма моїми сильними рисами, хоча мої випадкові вчителі про це не здогадуються і ніколи не дізнаються, бо вже давно загубилися для мене, а я для них на роздоріжжях життя. Навколо мене завжди було чимало різних людей, що з південним темпераментом роздирали на собі сорочку заради мого і не тільки мого блага, вкладали в мене та інших душу, а насправді не треба було так багато вкладати, як цілу душу, могло б і п’яти копійок вистачити, щоб запам’ятатися на все життя.

Три кольори мої, три кольори

Цей допис не стільки про єдиноборства, скільки про інтелігенцію останнього десятиліття СРСР.

Сама до рук попросилася ще одна книга, щоб про неї написати, точніше – три, що були свого часу придбані у книгарні, про яку я писав у вчорашньому дописі.

От ця, помаранчева, була третьою у трилогії Хорста Вольфа: фіолетова – Judokampfsport, зелена – Judo fuer Vortgeschrittene, помаранчева – Judoselbstverteidigung, тобто «Спортивна боротьба дзю-до», «Дзю-до для просунутих» і «Дзю-до для самозахисту».

20140304-003752.jpg
Взагалі, дивно, що саме ця, третя, книжка прослизнула повз увагу цензорів. У ті часи всі бойові мистецтва, крім суто спортивних: дзю-до, самбо, боксу та того, що зараз називається греко-римською боротьбою, були заборонені. Мабуть, цензор ознайомився лише з першою або другою книжко, а на третю не звернув уваги, бо там теж саме слово «дзю-до». А може той майор замість стати підполковником впав до лейтенанта за такий прокол у роботі. У будь-якому разі за нагоди я за нього підійму тост, бо завдяки таким недбалим псам залізної куртини, вона мала шпарини, через які до СРСР потрапляли ковтки свіжого повітря.

Самі прийоми, яким пропонував вчитися гер чи геноссе Вольф, мають найбільш ефективні як засіб психотерапії, тобто підвищення власної самооцінки, виховування впевненості у собі. Щоб виконати їх у реальній ситуації, потрібно володіти ними та тактикою рукопашного бою на рівні майстерності супермена. Втім, краще володіти хоча б ними на своєму рівні, ніж нічим взагалі. Їх також можливо використовувати у ситуаціях, коли противник не має зеленого поняття про рукопашку та й не дуже розумний. Ідеально, коли ще хтось підстраховує, якщо щось піде не так. Тобто, наприклад, ці прийоми класні у ситуації, коли втрьох потрібно вгамувати одного п’яницю. Тобто це, там би мовити, для миротворчих та гуманітарних операцій. Якщо продовжувати аналогія, то це приблизно, як фахівці НАТО навчають вояків натівськіх країн партнерів: грузинів, українців…

20140304-003824.jpg

Цей допис не стільки про єдиноборства, скільки про інтелігенцію останнього десятиліття СРСР.

Сама до рук попросилася ще одна книга, щоб про неї написати, точніше – три, що були свого часу придбані у книгарні, про яку я писав у вчорашньому дописі.

От ця, помаранчева, була третьою у трилогії Хорста Вольфа: фіолетова – Judokampfsport, зелена – Judo fuer Vortgeschrittene, помаранчева – Judoselbstverteidigung, тобто «Спортивна боротьба дзю-до», «Дзю-до для просунутих» і «Дзю-до для самозахисту».

Взагалі, дивно, що саме ця, третя, книжка прослизнула повз увагу цензорів. У ті часи всі бойові мистецтва, крім суто спортивних: дзю-до, самбо, боксу та того, що зараз називається греко-римською боротьбою, були заборонені. Мабуть, цензор ознайомився лише з першою або другою книжко, а на третю не звернув уваги, бо там теж саме слово «дзю-до». А може той майор замість стати підполковником впав до лейтенанта за такий прокол у роботі. У будь-якому разі за нагоди я за нього підійму тост, бо завдяки таким недбалим псам залізної куртини, вона мала шпарини, через які до СРСР потрапляли ковтки свіжого повітря.

Самі прийоми, яким пропонував вчитися гер чи геноссе Вольф, мають найбільш ефективні як засіб психотерапії, тобто підвищення власної самооцінки, виховування впевненості у собі. Щоб виконати їх у реальній ситуації, потрібно володіти ними та тактикою рукопашного бою на рівні майстерності супермена. Втім, краще володіти хоча б ними на своєму рівні, ніж нічим взагалі. Їх також можливо використовувати у ситуаціях, коли противник не має зеленого поняття про рукопашку та й не дуже розумний. Ідеально, коли ще хтось підстраховує, якщо щось піде не так. Тобто, наприклад, ці прийоми класні у ситуації, коли втрьох потрібно вгамувати одного п’яницю. Тобто це, там би мовити, для миротворчих та гуманітарних операцій. Якщо продовжувати аналогія, то це приблизно, як фахівці НАТО навчають вояків натівськіх країн партнерів: грузинів, українців…

Я на той час оволодів тими прийомами доволі на пристойному рівні, але їхня обмеженість вся проявилася в армійській казармі. Якщо матиму натхнення продовжувати свою серію «Беззбройна несила», там про це буде. Але у випадках загроз «малої інтенсивності», коли треба приборкати «випендрястого» молодика у молодіжнійй компанії, коли він вирішував обрати мене об’єктом для самоствердження, то ці прийоми були саме тим, що потрібно. У моїй, на жаль, також незавершеній серії «Моя сибіріада» передбачена розповідь про ключову роль володіння цими прийомами для інтеграції у східносибірське річкове товариство. Мабуть, колись попишу і на суто мордобойські теми, бо це насправді цікаво і також потребує історизації поряд з іншими явищами нашого недавнього життя.

Взагалі, в ті давні часи (йдеться про період 1982-1986), головне в єдиноборствах полягало зовсім не у єдиноборствах як таких. Я тоді був надто молодим, тому саме мене більш за все цікавив практичний аспект, але у спортзалах-додзьо доводилося мені натрапляти на тренерських приятелів зовсім іншого типу. По-перше, вони всі були старі та здебільшого одружені, що одразу їх в моїх очах переносило до уявного будинку престарілих. По-друге, вони приходили зовсім не заради тренування. Хоча більшість з них таки дійсно були непоганими борцями та бійцями (запам’ятався один чоловік, глибокий старик, десь за 40, який міг боротися ледве торкаючись кімоно противника двома пальцями – настільки він відчував рух – а ми літали від його непомітних дій як м’ячики), дзю-до було для них тільки приводом для спілкування. Вони являли собою цвіт тодішніх неформалів. Серед них були знавці буддизму, даосизму, йоги, при чому хатха-йога вважалася чимсь непристойно примітивним, акупунктури, різних інших дивовижних практик. Частина з них працювали, аби кимось працювати: кочегарами, черговими у бойлерних, як чимало тодішніх неформалів, митців, музикантів, щоб тільки мати можливість присвятити себе виходу за межі совітської реальності.

Вже через чимало років, коли я й сам чимало дізнався про східні релігійно-філософськи системи, як з першоджерел, так і від науковців, коли також пройшов через акупунктуру, цигун, я зрозумів, що багато з того, чим володіли ті чоловіки, походило з сумнівних джерел, попсових брошурок, які привозили контрабандою моряки торгівельного флоту з-за кордону, брошурок до того ж ще написаних іноземними мовами, з якими ті підпільні мудреці мали лише поверхове знайомство. Але на свій час вони виглядали як таємничі монахи-мандрівники, що переносяться іншими вимірами між храмами Тибету та совітськими напівпідпільними храмами духовності: спортзалами та інтелігентськими кухнями. Дехто з цих людей потім засвітився у добу кооперативів (1987-1991) серед екстрасенсів, целітилів, ватажків нових релігійних та духовних груп, тренерів вже дозволених східних єдиноборств, щоб зникнути вже без сліду і назавжди у «буремні 90-ті».

І про ту славну книгарню у Миколаєві

…у якій купувалися всі ті книжки, що надихнули мене на полоністичну серію цього тижня. І про есперанто трошечки.

У Миколаєві є така вулиця – Радянська. До революції вона була Соборна, але чомусь миколаївцям дорога назва Радянська, бо Свердлова, Рози Люксембург, наприклад, отримали свої старорежимні назви Спаська, Нікольська, а Соборна лишається Радянською.

Якщо з Радянської йти у напрямку від Площі Леніна… Авжеж! Площа Леніна – там набожні миколаївці встановили на місці мого улюбленого скверу, де я призначав побачення, і чимало дівчат посиділи в мене на колінах, каплицю на честь зруйнованого більшовиками собору, але ніяк не розстануться з назвою площі та відповідним пам’ятником. Отже, якщо з Радянської повернути на Потьомкінську (добре, що хоч вона не Плеханівська вже давно) направо, то наприкінці кварталу, на розі Московської буде колишній рибний магазин «Море», а перед ним колишня книгарня, яку в народі всі називали «Подпісниє ізданія».

Тепер вже слід пояснювати, що таке ці підписні видання. У СРСР далеко не всі книжки можна було купили вільно, деяких, особливо модних, яких можна застосувати для інтелектуального оздоблення інтер’єру, на всіх не вистачало, тому їх передплачували за каталогами видавництв у цій книгарні, а потім отримували по талонах.

Але підписні видання – це була тільки половина книгарні, одне з приміщень, що ближче до Радянської, а друге приміщення, те, що ближче до Московської, було повністю призначене для торгівлі книжками соціалістичних країн. Там були приємні продавчині. Ясно, що жидівки, бо щоб працювати у такій книгарні потрібно бодай латинську абетку твердо вивчити, а хто зі слов’янок на таке здатний? Слов’янки, як виходили заміж, одразу робили собі повне обнуління пам’яті від усього зайвого. А інтелектуалки, ті йшли отримувати вищу освіту і потім поповнювали конструкторські бюро та НДІ, але аж ніяк не книгарні. От ті жидівки мене дуже любили. Я у цій книгарні міг по дві години провести, всі книжки поперегортати, і нічого. А от у «Молодій гвардії», також у книгарні, що на тій самій Потьомкінській, тільки від Радянської направо, там працювали слов’янки, тому вони завжди підозрювали, що підліток, який затримується між книжних полиць, напевно наркоман або щось жахливе замислив, тому постійно мене з книгарні виганяли і навіть одного разу загрожували викликати міліцію, щоб розібралися, що я за дивний один. А мене тут ще питають, чому я люблю жидів і дуже критично ставлюся (м’яко кажучи) до своїх, рідних слов’янських народів-братів.

За логікою та книгарня мала б називатися «Дружба», як подібні книгарні з іноземною літературою в інших містах. Можливо, вона так офіційно й називалася, але я ніде не бачив вивіски. Отже, ця книгарня була своєрідним клубом для втаємничених. Жлобня туди потрапляла тільки випадково, забігаючи з вулиці з криком: «А шо, талони на Дюму уже дают»? Їм відповідали, що «падпісниє. ізданія» в іншій залі, жлобня промовляла: «Тю»! – і зникала.

Найкрасивіші книжки були зі Східної Німеччини та Чехословаччини. Але перші були здебільшого політичні та антифашистські, а серед других переважали ілюстровані каталоги метеликів, літаків, західноєвропейського живопису, американських автівок початку 20-го сторіччя тощо. Мій друг купував антифашистські брошури, бо там, на відміну від аналогічного совітського агітпропу, друкували великі, якісні світлини з різних нацистських з’їздів, промов фюрера. Його батько, відставник, коли побачив, то так перелякався, що аж спалив ті брошури. Я також дещо з німецького купував. Свого часу продавалися німецькі книжки з дзю-до, включно з бойовим розділом. Знакові книжки з самооборони чеха Левського, на жаль, розпродалися ще коли я пішки під стіл ходив, на мій час на бойову мордобійську вахту заступили німці.

Польські книжки за якістю були на порядок гірші. Ще там окремими полицями були представлені книжки з Румунії, Угорщини, Куби також, Югославія та Болгарія була представлена одним стилажем, мабуть, за логікою «нє па-русскі, но букви наши». А решта соціалістичного світу була звалена до однієї експозиції десь у кутку.

Взагалі, у тій книгарні достатньо було постачальницько-лінгвістичних казусів. Не знаю, кому прийшла до голови думка замовити підручник сербсько-хораватської мови, написаний словацькою мовою. Або підручник есперанто, написаний німецькою.

20140304-003002.jpg

Есперанто мене не оминуло, оскільки я цікавився інтерлінгвістикою, та й у місті есперанто було досить популярним: в обласній бібліотеці існував клуб есперантистів Амікецо, щось подібне було й у клубі залізничників. При них писали у місцевій пресі. Я до тих клубів не вступав ніколи, бо мене мови цікавили самі по собі, контрольоване колективне листування заготовленими текстами з іноземними аналогічними осередками не могло мене привабити.

Вже 1993-го, у розпал «реформ», у відділі літератури іноземними мовами обласної бібліотеки (ще один колишній «клуб» для неформатної інтелігенції) я натрапив на двох чоловіків, молодого і не дуже молодого. Бідно вдягнені з напруженими обличчями інтелігентів, які нещодавно втратили все, включно з життєвими орієнтирами, вони абсолютно вільно спілкувалися про все й ні про що конкретно мовою есперанто. От тоді я зрозумів, як мені пощастило у житті: як метеорит я пролетів повз різні тодішні модні зацікавлення інтелігенції, але не потрапив у їхнє гравітаційне поле настільки, щоб спалити своє життя в їхній атмосфері або розбитися о їхню поверхню.

PS: з моїх дописів може скластися враження, що Миколаїв 80-х був такою собі інтелектуальною оазою. Це зовсім не так. Насправді, дух цього міста явно не був прихильником інтелекту. Інтелект тікав або спивався, а жлобйо розквітало та плодилося як бурян та цвіль. До речі, “Падпісних ізданій”, включно з залою іноземних книжок, вже давно немає. Там тепер якесь брендове гарчір’я продається, чи щось подібне – миколаївці, може, підкажуть.

Запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу

І все ж таки ще один «польський» допис.

Вчився я за підручником Станіслава Каролака і Данути Василевської. 1981-го року видання. Це вже було 13-те видання, наклад 50000 примірників. З книгарні їх народ просто вимітав. Польське видавництво «Вєдза повшехна» навіть надрукувало на обкладинці ціну у рублях: один рубль двадцять копійок. Тобто 1% зарплати молодого інженера у суднобудівній галузі. Це десь по-українськи виходить 15-20 грн. Дешево як для підручників такого класу. До підручника мали б додаватися гнучкі пластинки для програвача, але, як це часто траплялося в СРСР, хтось забув привезти або загубив, отже, мені дістався підручник без тих nagrań, але я від цього не страждав.

20140304-001803.jpg

Тут, мабуть, слід трохи написати про книгарню, але я це зроблю завтра, бо вийшло за 20 рядків, це мнагабукафф для цього допису.

Підручник Каролака-Васілевської вигідно відрізнявся від підручників совітського штибу тим, що за його допомогою можна було таки мову вивчити. У ньому, взагалі, не було жодного політичного чи ідеологічного тексту. В одному з уроків персонажі слухають випуск новин з радіо, так і там добірка новин така, що немає ніякої пропагандистської гиготи. Там про перемовини у Хельсінкі зі зміцнення миру, про підготовку космонавтів, про перенесення частини установ ООН до Відня за символічну орендну плату в один шилінг на рік і таке подібне.

Взагалі, всі тексти пов’язані однією сюжетною лінією: молоді люди з СРСР приїжджають до польських друзів. Якими гидотно-кумедними можуть бути підручники світського гатунку, можете подивитися у моєму давнішньому дописі. У підручнику містилося чимало веселих малюнків. От, наприклад, один з них:

20140304-001907.jpg

Ота фраза «запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу» стала для мене просто сакраментальною. Які ще потрібні граматичні та синтаксичні пояснення стосовно преференції у конструкціях мети віддієслівних іменників інфінітивам у польській мові, якщо достатньо тільки цього «запрашам до пханя возу», і все зрозуміло раз і назавжди.

Колоніальні пригоди гуманістів

На цьому вже точно закінчу польську тему, бо, мабуть, набрид вже…

Оскільки польську я вивчав у підлітковому віці (14), непоганим чтивом для початку слугувала серія книжок Альфреда Шклярського про юнака Томека Вільмовського, який з іншими польськими емігрантами, що втекли з Російської імперії, подорожує екзотичними місцями світу. В мене були чотири книжки:

Tomek na tropach Yeti, 1961

Tajemnicza wyprawa Tomka, 1963

Тomek wśród łowców głów, 1965

Tomek u źródeł Amazonki, 1967

Одна з них на малюнку: Томек серед мисливців за головами, рік видання 1981 (аж 6 видання з 1965-го), 60 злотих ПНР, 1 рубль 35 копійок СРСР.

20140304-001332.jpg

Щось з серії видавали російською, бо, я пам’ятаю, мої однокласники читали. Хоча ця за жанром пригодницька проза у дусі романтизму 19-го сторіччя більше відповідала смакам наших батьків, на моє покоління ще вплив мала: прочитати, не відриваючись, періодично тамуючи подих – і забути через кілька днів. Тепер ця література, взагалі, не має шансів, бо про тубільців та, взагалі, про все, що існує у Всесвіті, можна детально прочитати у Вікіпедії або нагуглити деінде. Тепер, щоб утримувати увагу читача, потрібна химерна екзотика фентезійних жанрів.

Є й ще одна причина, чому така література не має перспективи: вона має дуже міцний присмак колоніалізму. Головні герої – люди шляхетні, цивілізовані, вони не збираються тубільців експлуатувати, не називають недолюдами, але все одно тубільці для них не більше, ніж частина дикої природи, на тлі якої має розкритися характер героя. Тубільці – як діти, які чогось не розуміють: колись подорослішають, тоді зрозуміють, а поки не зрозуміли – то й можна до них силу прикласти в окремих випадках.

Всі польські матеріали про Шклярського, що я знаходив в інтернеті, підкреслюють гуманізм Шклярського (він особисто засуджував колоніалізм та імперіалізм, порівнював боротьбу тубільців, особливо корінних народів Америки з боротьбою Армії Крайової – боротьбою за гідність, але без шансу на перемогу), а також насиченість його книг знаннями з етнографії, біології, ботаніки, географії. Але слід було б і закінчити характеристику: саме достовірність в деталях, легкість дитячого жанру сприяють вкоріненню сталих стереотипів про вічно недорозвинених дикунів неєвропейського світу.

Через такі стереотипи навіть доволі просунуті особистості, інколи з філософською освітою та правозахисним пафосом, дозволяють собі негативні порівняння України з «гондурасами», «угандами», «нігеріями», «папуасами», при чому навіть не помічаючи дисонансу.

До речі, не буду вдаватися в академічні доводи проти застосування понять колоніалізм та пост колоніалізм до України (як власне і до Польщі), зауважу, що недоречність цих термінів добре ілюструється тим, як легко українці (і поляки) долучаються до колоніального дискурсу, доказом чого і є популярність свого часу колоніальної прози та названі вище негативні порівняння з дикунами-тубільцями.