Фото Кароліни Грабовської: https://www.pexels.com/@karolina-grabowska
Категорія: Uncategorized
Категорії
Блюскай
Зненацька отримав код-запрошення від Блюскай. Це альтернатива колишньому Твітеру. Сподіваюсь, що там ця соцмережа вистоїть, і там згодом складеться жвава українська спільнота. І хоча б якийсь час вона буде не така токсична, як фейсбучна, та й твітерська останнім часом теж.
Категорії
Не було мене тут якийсь час…
Стільки всього відбулося. Що планував колись, тепер геть не потрібне. Дещо навіть тепер писати навіть не етично. Слід розвинути цю думку, але іншим разом. Не за два роки. Сам собі обіцяю. Бо тут і нема ж нікого…
Польський автор Vincent Severski (Вінцент Северскі), справжнє ім’я Włodzimierz Sokołowski (Влодзімеж Соколовський) протягом десятиліття 2011-2021 написав серію книжок, герої яких служать в спеціальних відділах польської розвідувальної служби й виконують складні завдання в Польщі й різних країнах світу, при чому завжди стикаються з різними “багатоходовочками” противника. Разом це сім романів у двох циклах. Перший – Nielegalni (нелегальні або як в розвідці – нелегали), Niewierni (невірні, в релігійному сенсі), Nieśmietelni (безсмертні), Niepokorni (непокірні). Другий – Zamęt (безлад), Odwet (помста), Nabór (набір, в сенсі для місії, служби – призов). Переклади назв суто словникові, самі слова мають ще й інші значення.
Автор знає, про що пише, бо сам відслужив в спецслужбах 26 років, вийшов у відставку у званні полковника. Для літератури такі автори й така тематика не новина, але Северскі вигідно вирізняється тим, що його сюжети не настільки абстрактні чи фантастичні, як це часто трапляється, коли колишні розвідники не хочуть розкривати навіть незначних практичних, тим більш натуралістичних деталей роботи своїх героїв. Дещо химерного в сюжетах є, але все в межах здорового глузду. Є трохи містики (“підказки” від персонажів картин або навіть татуювання), але зрештою все можна пояснити раціональними причинами: збігом обставин, особливості мислення людей під стресом.
Присутні також елементи політичного фентезі, втім за усіма вигаданими подіями проглядаються тенденції сучасної політики та геополітичних конструкцій, за персонажами зі світу політики – вгадуються їхні прототипи, як персонально, так і ідеологічно. В романах відчутно, що автор не любить популістів. Його непокоїть їх наочний тріумфальний марш світом. Дістається й польському політичному спектру й брюссельським бюрократам, США, Великобританії, Ізраїлю. Тільки Швеція, здається, виписана більш-менш позитивно. Мабуть, вплинуло те, що автор там деякий час служив при посольстві, та має іншу перспективу бачення цієї країни.
Україна інколи з’являється в романах, але лише як транзитна територія, через яку хтось з героїв проїжджає. Одного разу це навіть звучить невтішно: одному з героїв слід терміново покинути Росію та потрапити до Польщі. Забезпечують це стереотипні “донські козаки” з душевними піснями, танцем з шаблями, які воюють на Донбасі з боку ЛДНР, також мають проблеми з ГРУ, але “там”, тобто “в Хохолстані” також є їхні люди, а тому перейти кордон не проблема. Навіть до Польщі потрапити, хоча й складніше, але цілком реально. Для Польщі цей сюжет також не дуже схвально звучить…
Отже, на перший погляд, дивно, чому так мало уваги сусідові. З іншого боку, я розумію, що книга пишеться доволі довго, а ставлення пересічного польського читача до України може змінюватися чи не щоденно в найширшому спектрі з міріадами півтонів від “різуни-бандерівці”, “дикуни та голота” до “брати-друзі”. Автор повинен такі речі враховувати, якщо сподівається на комерційний успіх своїх книжок. З іншого боку, Україна вже 30 років фактично будує свою політику, економіку, і вже, мабуть, можна вести мову про світогляд на своєму транзитному статусі. Чого ж дивуватися?
Явний реверанс потенційному західному читачеві – “загадочная русская душа” та супутні принади, як “самогон, горілка, чорний хліб, солоні огірки, щирість, простота”. Носіями цієї системи цінностей є боєць спецназу й принаймні два високопосадовці з ГРУ. Всі закінчують кепсько: сучасна Росія знищує або виганяє “щиросердних”. Взагалі, російські персонажі мають доволі гротескні вигляд та поведінку. Автору, втім, вдається не втрапляти в “розлогу журавлину” голівудського зразка. Хоча в романах є кілька розлогих відступів (словами героїв) про Росію, прямо не дається відповідь, яка природа теперішнього режиму. Це диктатура злого генія, хунта циніків, держава, куплена олігархами, чи щось ще? Відповідь, мабуть, буде далі. Перед виходом останнього роману “Набір” Северскі казав, що це останній твір в цій серії, але недавно написав в себе на ФБ, що побачив, що відгуків від читачів настільки багато, що тепер, мабуть, продовжить тему.
Вже з авторського псевдоніма видно, що він мітить на західну публіку. Не знаю, чи перекладають його романи на англійську чи інші мови “старого” Заходу, але, на мою думку, українські переклади мали б сенс. Хоча я аж ніяк не знаюся на книжковому ринку, не мені судити.
Гіперінфляція початку 90-х додала ремарківських мотивів до стилю життя тодішніх молодих людей. Улюблена кав’ярня чи бар, де ти знаєш всю публіку, що ділиться на дві половини: люди, що прийшли спустити великі гроші, та люди, що прийшли ухопити бодай горнятко кави на знецінені за лічені години купюри, яких наступного дня вже не вистачить ні на що. До середини 1996-го гіперінфляцію вже приборкали, але звичка кілька разів на тиждень зустрічатися з собі подібними залишалася. І ось одного разу приятель колеги мого колеги почув розмову про мій пошук роботи та раптом сказав, що знає якогось хлопця, який шукає кандидатів на дуже цікаву роботу у швейцарській суднобудівній фірмі. Звучало це кумедно, бо де Швейцарія, і де суднобудування, втім, я вирішив не відкидати цю можливість.
Повністю текст за посиланням нижче. 31 сторінка А4.
Перша версія написана 2018-го, тоді ж я розмістив її в цьому блозі. Теперішня версія дещо змінена й відредагована.
Категорії
Сакартвело
Цей текст укладений з нотаток з візитів до Сакартвело влітку 2012 та 2013 років. В ті часи я був відповідальним за побудову бізнесу в Україні та Грузії в американській
технічній корпорації. Мої контакти з грузинським бізнесом відбувалися власне в період 2011-2013. Опісля я вже ці сфери полишив, зв’язки з цією країно. втратив, і немає
ознак, що вони колись відновляться. Отже, ані продовження, ані опису періоду від 2014 року не очікується.
Оригінальні версії нотаток були розміщені на Livejournal. До цього матеріалу вони потрапили в легко відредагованій формі. Головним чином це стосується заміни
назви країни “Грузія” на “Сакартвело”. З таким проханням керівництво цієї країни звернулося до всього світу ще 2005-го. Я поки що не шукав відповідників похідним, як то “грузин” та “грузинський”.
Формат pdf, 18 сторінок А4.
Категорії
Як я вивчав англійську мову
З Livejournal, лютий – березень 2010, з доповненнями з ФБ липень 2016.
Ініціали, прізвища, крім Вчителя, змінені. Збіги з реальними особами – випадковість. 🙂
Мене батьки віддали у спеціалізовану школу з поглибленим вивченням англійської мови, що було круто за совєцькими стандартами, але я не хотів туди, бо мені чомусь більше подобалася районна школа. Різниці зовнішньої між ними не було: обидві будівлі дуже старі, років по 150, з мармуровими східцями всередині, високими стелями. Обидві побудовані з однакового жовтуватого вапняку. Однак, не подобалося і все. Батько переконав мене тим, що казав, що я буду щоранку йти, як молодий робочий, котрий будує кораблі, котрі ходитимуть морями планети, бо англійська школа знаходилась у тому ж напрямку, що й центральна прохідна суднобудівного заводу. Ну так і почалося…
Далі можна читати з доданого pdf-файлу тексти “Школа”, “Мій вчитель”, “Екзаменатор” з “першого відділу”, “Ділова англійська”. Сім сторінок А4, 22 тисячі знаків з пробілами.
Категорії
Моя асиміляція
Рання версія цього тексту написана ще в січні 2012-го. Чомусь вона мала дуже не типовий для мого блогу резонанс: кілька сайтів перепостили, навіть десь на УП потрапило. Жоден мій допис не справляв такого враження. Хай там як, ось він тепер тут з невеликими змінами.
*****
Наприкінці 60-х років ХХ століття в місті Миколаєві (як ми казали, не тому, що на Львівщині, а в тому, що біля Одеси) народився я у сім’ї, яка мала типовий совітський інтернаціоналістичний і дещо імперський дух. В анамнезі – етнічні росіяни, і малороси. Малороси не в сучасному принизливому, меншовартісному сенсі, а як у формулі про самодержця Всєя Русі, Велікія, Бєлия і Малия. Української етнічності в нас і сліду не було (як і російської, до речі). Втім, мій ранній, дитячий досвід налічував такі явища:
– перша книжка, яку, я пам’ятаю, свідомо читав, була про пригоди якогось динозаврика українською мовою. Запам’яталася фраза: «Ой! Не смикайте за хвіст»! Мабуть, це було щось з доробку Анатолія Петровича Василенка.
– літери я вчив по газетних заголовках (російською), але мене навчили також українським – з партійних гасел на дахах багатоповерхівок та з магазинних вивісок, з них же перший лексикон «дорослої» лексики
– піаніно «Україна» з літерою «ї», як важливий знак на розгалуженні доріг: рос./укр.
– обласне радіо та перша програма: Говорить Миколаїв! Говорить Київ! – я довго не міг второпати, що то таке «Київ». Київ не був найважливішим напрямком для подорожей тодішніх миколаївців, до того ж я чув його не як «Київ», а як якийсь «Киюх». Загадку цього Киюха я прояснив вже у школі. Але все одно – це автентика.
– Великий подив, що родичі з Росії, які одного разу приїхали в літо перед тим, як я пішов до школи, не знають, що таке «взуття», «печиво», «цукерки».
Але не все було так безхмарно українофільське:
– Мій великий подив у другому класі, коли ми почали вивчати предмет з назвою «рідна мова». Рідна???
– Як не хотілося ж виконувати «зайві» домашні завдання, особливо, якщо пів класу гуляють! До того ж мову мертву – хто нею розмовляє, крім радіо та окремих людей, з якими можна спілкуватися і без зайвих уроків?
Зрештою совєтсько-імперський батько переконує вивчати «рідну» мову, бо вона є ключем до всіх слов’янських мов, значно кращим ключем, ніж рідна (без лапок). До того ж в нас є «рідна» у лапках, а в росіян немає «рідної» у лапках, в них тільки рідна без лапок, тому ми краще тренуємо наш розум, можемо більше різних книжок читати, мультиків дивитися, з більшим розмаїттям людей спілкуватися. Батько переповідав історію, як на виставці в Одесі він розмовляв з канадцем, який українською говорив, а російську майже не розумів, а говорити і поготів не міг. Вже за незалежності батько став одним з ініціаторів (щоправда, дуже нечисленного) руху за «другу державну». Коли я його назвав українофобом, він здивувався: «Какой я українофоб?! Для меня, вообще, язык не имеет значения. Никакого! И не забывай, благодаря кому ты стал, гм… украинофилом»!
Ну, і не можна не згадати тодішній гімн спротиву: «шол хохол – насрал на пол, шол кацап – зубами – цап», який ми проголошували, коли звільнені від української мови учні, гуляючи на шкільному подвір’ї, кидали нам у вікно: «А хохли пашут, как негри, а белиє люді – іграют в футбол»!
Але не тільки з батьківського дивацтва та з вуличного «від протилежного» проростала українськість. Хоч і віддає шароварщиною та культпросвітом, але тиждень української мови у грудні, до дня утворення УРСР, саме наприкінці другої чверті був просто феєричним карнавалом проти інших понурих пропагандистських акцій. Та й закінчувався він загальношкільним поїданням вареників у спортивній залі (тоді ще не було актової зали, як побудували – кудись зник той етнокарнавал і вареники, але я тоді вже закінчував школу).
У мене є у френдах ще кілька осіб з мого міста. Отже, я не дивний виняток. Я не знайомий з ними у реалі, але можу стверджувати, що їхня українськість не є похідною ностальгії за канікулами у дідуся в селі. Це значно глибший феномен.
Ці всі спогади і міркування власне до того, що ще у 70-ті та 80-ті роки минулого століття, в які проходило наше дитинство, український мовно-культурний континуум ще мав асиміляційний потенціал. Звісно, загальний тренд складався у напрямку русо-совєтизації, але й протиток також мав місце. Я підкреслюю слово «асиміляційний», бо ні про яке «повернення до коріння» й мови не може бути для тих, хто народився в русифікованих батьків та не знав ніякої іншої культури, ніж совітська. Ніякий дідусь у селі не міг змінити загального культурного поля, яке було інтернаціоналістичним, атеїстичним та совітськокультурним. Може, в менших містах, на «корінних» українських землях з менш мілітаризованим середовищем, з менш глобалістичним культурним вектором (морська галузь завжди була глобальною, навіть до винаходу слова «глобалізація» і ніяка засекреченість міста цьому не могла стати на заваді) можна вести мову про якесь коріння, але Миколаїв завжди мав характерний імперський покров, самобутню місцеву вуличну культуру, глобалістично налаштовану інтелігенцію і відносно новоприбулий масив населення. Отже, а-си-мі-ля-ці-я.
І Україна була здатна декого асимілювати!
Завдяки асиміляційному потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями і сильний сентимент до української мови. Звісно, були й потужні зворотні тренди, і в цілому ситуація йшла у напрямку повної русифікації, але не лінійно, і не семимильними кроками.
Цікаво, що я не пригадую, щоб вчительки української мови якось сприяли асиміляції в українському напрямку. Оксана Забужко у своїх «Польових дослідженнях…» зауважує, що у спогадах багатьох людей вчителька української мови це найчастіше людина з поганим характером. Чи не через безперспективність свого заняття? Власне мої вчительки повністю чи частково відповідали цьому образу.
З другого по третій клас української мене вчила та ж сама вчителька, що і решті предметів. Від неї йшло забагато пафосу та екзальтованих інтонацій. Власне, весь цей набір калинова-солов’їна-милозвучна-мелодична. Не можу сказати, що це мене особливо дратувало, скоріш дивувало, бо на російській чи англійській такого патосу не було. Англійську я вивчав з першого класу, це була, як тоді казали, школа з «англійським ухилом». Там все було просто: російська – мова Леніна, англійська – мова міжнародна.
Серйозно мову викладала вже наступна вчителька, з четвертого класу. Вона була людиною доволі холодною та відстороненою від учнів, і взагалі, здається, не обтяжувала себе розшифровкою кодів мислення своїх учнів та вивченням їхніх прізвищ та імен. В неї також було трохи пафосу, на цей раз у наполяганні на міфі, що українська є наймилозвучніша мова в світі, поруч з італійською. Суто з мовознавчої точки зори це все суцільні бздури, як про італійську, так і про українську. Я тоді ще не захопився мовознавством, але якісь зародки критичного мислення не дозволяли приймати ці високі слова. Втім, саме як вчитель-предметник вона була професіоналом. Їй я завдячую тим, що відокремив слобідський суржик від літературної мови. На жаль, вона мене недовчила, бо пішла на пенсію в середині мого сьомого класу. Якби довчила, то мої навички з української мови були б значно кращими.
Наступна вчителька була взірцевою карикатурою. Згідно з її власними байками вона була перспективною спортсменкою, тобто вчилася номінально, вчилася на вчительку хімії, але щось сталося з її здоров’ям, і до викладання хімії її не допустила медкомісія, тому довелося їй перекваліфіковуватися. Навіть нічого особливого не можу про неї згадати. Вона спілкувалася суцільним набором штампів з підручників. Була передбачувана до нудоти. Особливо, це було відчутно на уроках літератури. Поганий окопний політрук…
Як все, нелінійно розвивалося з русифікацією, так само нелінійно йшли процеси й у моїй голові. Влітку перед десятим класом (10-річна освіта) батько вивіз мене на море. Поблизу його заводської бази відпочинку знаходилася база «Трембіта» якогось ліспромгоспу з Хмельниччини, якщо не помиляюся. Одного дня ми поїхали катером на екскурсію на острів Березань. Поряд з нами сидів також батько з сином років десяти з «Трембіти». Вони розмовляли довершеною українською. Я тоді ще сказав своєму батькові, що цей хлопчик виросте позбавленим можливостей, якщо спілкуватиметься тільки українською. На що батько відповів мені, що я це я дурень, і тому матиму обмежені можливості.
Вже через рік, на початку першого семестру в інституті я зайшов до книгарні і раптом побачив посібник з української мови для абітурієнтів. Я поперегортав сторінки і раптом відчув, що це вже не потрібно. Не у сенсі, що мені не потрібно, а що більше ніколи я не складатиму іспитів з тієї мови, вона не знадобиться мені на роботі, володіння нею не даватиме ніяких переваг у робочому житті. Ця мова – це суто моя особиста справа. Мені стало одразу якось дуже сумно аж до сліз. Я купив того посібника, і за наступні кілька тижнів проковтнув начебто то був художній твір з карколомним сюжетом.
А ще через рік були два роки в армії, де мені добряче потрощили зуби за те, що я «хахол проклятий» і виправляю «всє ми русскіє – какая разніца» на «я – нє русскій, я – украінец». Звідти я повернувся, мабуть, не зовсім націоналістом, але з чітким усвідомленням: я – українець, а кого це не влаштовує, хай стережуться, щоб я їм не створив підстав для їхніх прокльонів.
Категорії
Червоний прапор
З Livejournal 30.04.2013
Є люди, які мені закидають, що я перебільшую жахи совітського життя. Що забагато в моїх спогадах чорного. Гаразд, буде вам і яскраве. Якщо дочитаєте до останнього абзацу.
30 квітня. Рік йшов 1978-й. Чи 1979-й? Здається, все ж таки 1978-й. Мені було без двох місяців 10 років.
Вечір, я – на кварталі, де стояв бабусин будинок. Дорослі відзначали чи то дев’ять, чи то сорок днів зі смерті дружини сусіда, неймовірно нудного єврея Шмуліка. Шмулік був музикою. Він грав в одному з заводських оркестрів. Пам’ятаю, як я був вражений, коли батько підвів мене у святковий день до оркестру, який готувався до демонстрації, і показав там Шмуліка у парадній формі, стилізованій під військово-морську. Я звик бачити тільки бюст Шмулика у його вікні з постійним білою собакою-пуделем на підвіконні. Коли ми йшли з батьком до бабусі, батько інколи забував обійти квартал, щоб оминути Шмулика. Тоді Шмулик завжди кликав мого батька з вікна і довго-довго “завантажував” його найнуднішими, найсумнішими, найчорнішими теревенями.
Шмулику пощастило, що його батько вивіз родину з Миколаєва ще до початку війни, до евакуації, до якої більшість не встигла. Квартальні пліткарі казали, що його батько якось дізнався, що євреїв нацисти будуть нищити попри розповсюджену думку, що німці культурна нація та мова в них близька до єврейської-їдиш. Він нікому нічого не казав та виїхав. Коли повернувся після війни на кварталі було вдвічі менше сусідів. Соплемінників не лишилося зовсім… Мабуть, це якось вплинуло на Шмулика, який народився власне напередодні мудрого від’їзду його батьків, тому він мав таку нудну вдачу.
Отже, в Шмулика померла дружина. Серце. Тоді дуже багато людей помирало у віці 45-50 саме “від серця”. За рік до того без мами залишився хлопчина зі “сталінки”, де я мешкав з батьками та другою бабусею. Я чув, що від серця помирають уві сні, тому я неабияк лякався, коли прокидався раніше моїх рідних. Я вистрибував з ліжка і йшов до них дивитися, чи вони дихають.
Мені не цікаві були розмови дорослих на тих поминках. У жінок все оберталося навколо, хто в кого помер, хто у лікарні, хто отримав квартиру, по блату чи ні, що ще щезло з магазинів, і хто й де вміє те, що щезло, “діставати”. Чоловіки теревеніли про неминучість атомної війни, скільки ракет випустять по Миколаєву, і по яких об’єктах. Часом переходили на те, що на Слободці зараз ходять бандити з ножами, а хтось з військових командирів, наприклад, командир танкової дивізії з Соляних, мав би взяти на себе відповідальність, вивести танки на вулиці та постріляти всіх бандитів. Його, напевно, зарештували б, але не розстріляли б, бо за нього стали б всі жителі міста, тому його б випустили, а ще й нагородили б. Зірку Героя дали б. Але не візьме на себе відповідальності. Не візьме…
Ось власне ця думка дуже мені сподобалася. Про взяти відповідальність та Зірку Героя. Я її десь повторював потім, а батько казав, щоб я не розповсюджував дурниць, і, взагалі, тримав язика за зубами поза домом. Але я все одно мріяв, що поступлю до воєнного училища, а коли стану полковником, командиром частини, тоді точно візьму на себе відповідальність. Коли я сидів на підвіконні та дивився на вулицю, я уявляв собі танки на перехрестях та озброєні патрулі на тротуарах.
У той самий рік у Миколаєві в мореходці вчився майбутній письменник Олесь Ульяненко. Він жив саме на Слобідці. Пережите тоді вилилося у книгу “Там, де Південь”. Головний герой, полишаючи місто Миколаїв, каже, що йому пощастило звідти вирватися живим.
Коли старші чоловіки вишли на вулицю покурити, я відійшов від них і пройшовся кварталом. Напроти височила будівля нового НДІ. На даху НДІ був встановлений електронний годинник. Він показував не тільки час, а й температуру. Завдяки йому я міг заповнювати “Днєвнік наблюдєній над пріродой” для уроків природознавства. Дома в нас не було вуличного термометра. Вже кілька років батько казав, що в суботу ми підемо його купляти та приб’ємо на балконі. На щастя, побудували НДІ.
Я звично подивися вгору на годинника і застиг причарований. На даху майорів величезний червоний прапор, підсвічений прожекторами. Краса просто неймовірна на тлі тодішнього досить безбарвного середовища. Мине ще багато часу, мені пощастить вирости до дорослого віку і також покинути рідне місто, багато чого доведеться побачити та пережити, але те естетичне задоволення від червоного прапора у світлі прожекторів залишиться зі мною назавжди.
Категорії
Моя перша робота
Моя перша робота, робота, де мені завели трудову книжку — анахронізм, якого досі ми не можемо позбутися — була в науково-дослідницькому проєктному бюро — назвемо її «Промбіотехгідроліз» — котра мала завдання впроваджувати біотехнології в народне господарство СРСР. Через неоковирність назви, називатиму її далі просто Конторою. Я був оформлений «техніком» до відділу стандартизації до КБ із довжелезною назвою. Воно займалося питаннями впровадження біотехнологій. Тоді була така партійна ініціатива. Це було літо між 9-м і 10-м класом. Нас оформляли в порядку експерименту. Тоді в газетах точилися дискусії, які тепер дуже важко уявити собі тим, хто не застав цього в ті часи: чи не аморально підліткам отримувати гроші! Працювати нашару — це виховання, за гроші — це розбещення. Тоді така панувала думка. Отримували спеціально довідку від інспекції по справах неповнолітніх, що нам дозволено працювати. Потім партія вирішила, що отримувати зарплату — не аморально, а навпаки. І ми були першими!
***
Продовження в доданому файлі. Формат – пдф, обсяг – 9 сторінок А4. Назви й прізвища вигадані.
Minervā mōnstrante... 